Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in urb_a,
Ігор Гулик
ihorhulyk
urb_a

Гальмівний шлях

Originally posted by ihorhulyk at Гальмівний шлях
1
Ілюстрація: steer.ru

Психологічний стан суспільства, яке ось так несподівано, неочікувано, змушують до миру, причому середовища, які, здавалося б, перш за все, зацікавлені у збереженні довіри того ж таки суспільства, - так от, те, що відбувається у мізках і душах «рядових Майдану», зараз визначити дуже важко. Дехто із колег вже придумав термін «ломка від революції», але навряд чи можна зуживати його до людей, позбавлених залежності додаткового адреналіну. Бо досі, в принципі, пересічний українець не надто запалювався перспективами стояння на морозі чи метання пляшок із коктейлем Молотова у бік «Беркута». І виштовхнути його із мушлі повсякдення змусили екстранеординарні обставини, про які знають усі.
Причому, зауважмо, за чотири місяці українці потрапляли у ситуацію «кинутих» щонайменше двічі. Тобто, їх принаймні двічі дурили по-крупному. Вперше, - влада, яка упродовж року тільки тим і займалася, що просторікувала про курс на Європу, а відтак, за якийсь тиждень, не пояснивши толком, чому і навіщо, розвернулася на 180 градусів.
І ось зараз – опозиція. Та, що клялася перед Майданом у своїй непримиренності, присягала, що вижене «синьожопу банду» із владних офісів, закликала до мирних та радикальніших маршів... У висліді – перейшла у звичний для себе підкилимний формат домовленостей, встряла у незрозумілі загалу переговори із кримінальним режимом, і лише в останню мить схаменулася, розваживши, що розділити із цим режимом відповідальність (тобто піти в антинародний уряд) буде вже зовсім непристойно.
Суспільні катаклізми мають здатність несамовито ущільнювати час, концентрувати у звичних його вимірах купу подій, емоцій, вражень, прискорювати триб життя настільки, що відтак, у хвилини затишшя або, - що гірше – очікування, оголені нерви громадського організму рвуться від перенапруги. Реакція схожа на пронизливий скрегіт гальм автівки, розігнаної водієм-шумахером так, що зашкалює стрілка спідометра. А в людській свідомості, мов на асфальті, залишається шрам від вигорілих шин (у нашому випадку ця метафора більш ніж прозора).
Насправді це - не ломка, це отой гальмівний шлях, і одному Богові відомо, чим він завершиться, - зіткненням або порятунком. Це якась невизначена, непевна межа між інерцією надії і черговою порцією зневіри, між найчистішими прагненнями і поверненням до звичної сірості буднів.
Але ми не підемо з Майдану, на якому замість звичних масок ми зауважили людські обличчя, осяяні щирими усмішками, а не гримасами, обличчя з печаттю справжніх страждань, а не бідкань і надуманих жалів, бачили щирі очі і щирі сльози, бачили життя і смерть такими, якими вони є.
Ми не повернемося у комфортні стіни приватності, бо там нас очікують задавнені страхи і невирішені дріб’язкові клопоти, там ніби й звично, добре, але... але безнадійно. Там добре плекати мрії, усвідомлюючи при цьому фатаморганність фантазій, власне безсилля перед штучністю перепон, змурованих нами ж самими у відчаї обставин.
Ми, звісно, можемо обрати інший варіант. Раптово натиснути на акселератор, і мчати далі, назустріч невідь чому. Та рятівний інстинкт самозбереження обирає іншу педаль, лише поглиблюючи знак від гальмівного шляху.
Утім, хто сказав, що все намарно? Рани загояться, а рубці від них додадуть нам досвіду. І він, переконаний, знадобиться. Як не тепер, то колись. Обов’язково. Бо ж сказано, здається, ще в Талмуді: «Ми бачимо все не таким, яким воно є, — ми бачимо все таким, якими ми є».
Ігор Гулик
Тормозной путь
Психологическое состояние общества, которое вот так неожиданно, резко, принуждают к миру, причем силы, которые, казалось бы, прежде всего, заинтересованы в сохранении доверия того же общества, - так вот, то, что происходит в головах и душах «рядовых Майдана», сейчас определить очень трудно. Некоторые коллеги уже придумал термин «ломка от революции», но вряд ли можно применить его к людям, лишенных зависимости дополнительного адреналина. Ибо до сих пор, в принципе, обычный украинец не слишком радовалсяот перспективы стояния на морозе или метания бутылок с коктейлем Молотова в сторону «Беркута». И вытолкнуть его из раковины повседневности заставили экстранеординарные обстоятельства, о которых знают все.
Заметим, что за четыре месяца украинцы оказывались в ситуации «кинутых» как минимум дважды. То есть, их, по крайней мере, дважды обманывали по-крупному. Впервые, - власть, которая на протяжении года только тем и занималась, что разглагольствовала о курсе на Европу, а затем, за недельку, не объяснив толком, почему и зачем, развернулась на 180 градусов.
И вот сейчас - оппозиция. Та, что клялась перед Майданом в своей непримиримости, обещала, что выгонит «синежопую банду» из властных офисов, призывала к мирным и радикальным маршам... В результате - перешла в привычный для себя формат подковерных договоренностей, вляпалась в непонятные для общественности переговоры с криминальным режимом, и лишь в последний момент спохватилась, посчитав , что разделить с этим режимом ответственность (т.е. войти в антинародное правительство) будет уже совсем неприлично.
Общественные катаклизмы имеют способность неистово уплотнять время, концентрировать в привычных его измерениях кучу событий, эмоций, впечатлений, ускорять образ жизни настолько, что затем, в минуты затишья или - что хуже - ожидания, обнаженные нервы общественного организма рвутся от перенапряжения. Реакция похожа на пронзительный визг тормозов автомобиля, разогнанного водителем-шумахером так, что зашкаливает стрелка спидометра. А в сознании, как на асфальте, остается шрам от выгоревших шин (в нашем случае эта метафора более чем прозрачна).
На самом деле это - не ломка, это тот тормозной путь, и одному Богу известно, чем он завершится, - столкновением или спасением. Это какая-то неопределенная, ненадежная граница между инерцией надежды и очередной порцией разочарования, между чистейшими устремлениями и возвращением к привычной серости будней.
Но мы не уйдем с Майдана, на котором вместо привычных масок мы заметили человеческие лица, озаренные искренними улыбками, а не гримасами, лица с печатью настоящих страданий, а не стенаний и надуманных бед, видели искренние глаза и искренние слезы, видели жизнь и смерть такими, какие они есть.
Мы не вернемся в комфортные стены приватности, ибо там нас ожидают запущенные страхи и нерешенные мелочные хлопоты, там вроде и привычно, хорошо, но... но безнадежно. Там хорошо лелеять мечты, осознавая при этом фатаморганность фантазий, собственное бессилие перед искусственностью преград, воздвигнутых нами же самими в отчаянии обстоятельств.
Мы, конечно, можем выбрать другой вариант. Внезапно нажать на акселератор, и мчаться дальше, навстречу неизвестному. Но спасительный инстинкт самосохранения выбирает другую педаль, только углубляя знак от тормозного пути.
Впрочем, кто сказал, что все напрасно? Раны заживут, а рубцы от них прибавят нам опыта. И он, убежден, понадобится. Если не теперь, то когда-то. Обязательно. Ведь сказано, кажется, еще в Талмуде: «Мы видим все не таким, каким оно есть, - мы видим все таким, какими мы есть».
Игорь Гулык
Subscribe
promo urb_a june 20, 2014 14:13
Buy for 200 tokens
Поскольку от российского "СУПа", контролирующего livejournal.com, вполне можно и нужно ждать цензуры, в т.ч. и в такой форме, как безосновательное закрытие украинских блогов и сообществ, то должен уведомить вас, что в случае закрытия данного сообщества или вашего личного блога, вы можете вновь…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments