Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in urb_a,
Ігор Гулик
ihorhulyk
urb_a

Ми йдемо по воді...

Originally posted by ihorhulyk at Ми йдемо по воді...
1
Ілюстрація: Максим Баландюх

Я досі не можу зрозуміти мотивів поведінки людей, які добровільно взяли на себе ношу правити Україною. У ситуації, що склалася, як на мене, для пересічного обивателя визначальним мав би стати інстинкт самозбереження. Із розумінням того, що після розв’язки йому все одно доведеться так чи інак контактувати з оточенням, налагоджувати чисто людські стосунки, вирішувати якісь проблеми, словом, жити далі.
Це – наголошу, - для пересічного обивателя. Для еліти, тобто тих, хто, хоч-не-хоч, змушений відповідати не тільки за свої вчинки перед спільнотою, але й міркувати про долю цієї країни, як на здоровий глузд, інстинкт самозбереження мав би поступитися місцем зовсім іншим мотиваціям. До прикладу, прагненням суспільного компромісу, хай навіть ціною особистих втрат. Так би мало виглядати в ідеалі.
На жаль, з’ясувалося, що на вершині української влади (випадково чи ні) опинилися люди з паралельного світу. Світу, який ми досі знали доволі поверхово і навіть, я б сказав, романтизовано. Таким вже нам дістався пострадянський спадок, - тестамент, написаний, здебільша, в зонах, «малявах», «шансонові», а ще – у творах Алєксандра Солженіцина, Васілія Шукшина, а ось тепер – Варлама Шаламова.
Звідси – й нерозуміння мотивів, подальших кроків головних дійових осіб, того, на що вони здатні і чим не можуть поступитися.
Правозахисні організації, - та що там вони, - більшість мешканців – волають про потребу порозуміння, про те, що, за великим рахунком, доля 45-мільйонної країни залежить від одного із її громадян, - і ці волання наштовхуються на глуху стіну, на вперту ігнорацію, на зверхність самовпевненого дауна. Мені важко відшукати аналоги схожої асоціальної поведінки, а пояснювати її «важким дитинством», специфічними «життєвими університетами» вже стало банальним.
Активісти ретельно збирають документальні свідчення злочинів проти людства і людяності, сумлінно укладають мартиролог загиблих, рахують зниклих, записують поранених, укладають відеотеки із кадрами, які ледь не щоденно шокують цивілізований світ. Кажуть, що всі ці матеріали колись (коли?) стануть предметом прискіпливого розгляду міжнародних трибуналів (зокрема, Гаазького). А як от міркую собі, - хіба Гаага може бути лякалкою для людей, що знають совєтський суд і зону? Хіба можна розмовляти з ними мовою аргументів, мовою нормальних людських почуттів, мовою серця? Це все одно, коли б Булатов, Луценко, Гаврилюк, Таня Чорновіл читали своїм мучителям пункти Декларації прав людини або ж декламували високу поезію Ліни Костенко…
Паралельні світи ніколи не перетинаються. У нашому макабричному випадку це трапилося. Тому, мені видається, варто говорити про єдиний вихід – категоричне відторгнення. Бо метастази «чужих» агресивно проникають усюди, у найглибші закутки живого організму суспільства, яке, зрозуміло, не вміє жити за їхніми правилами, не бажає сповідувати сумнівні цінності, відкидає перспективу приниження і цілковитого упокорення «пахану».
Улас Самчук в трилогії «Ост» склав певне кредо такої спільноти: «Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили». Навіть підмінивши правосуддя взяттям заручників для "правосуддя".
«Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає…», - писав колись Іван Франко. Ми мусимо виграти її, цю останню війну, принаймні для того, аби решту часу, відміряного нам Всевишнім для «ритму землі», мати право поважати самих себе.
Ігор Гулик



Мы идем по воде...
Я никак не могу понять мотивов поведения людей, которые добровольно взяли на себя ношу править Украиной. В сложившейся ситуации, на мой взгляд, для рядового обывателя определяющим должен стать инстинкт самосохранения. С пониманием того, что после завершения конфликта ему все равно придется так или иначе контактировать с окружающими, налаживать чисто человеческие отношения, решать какие-то проблемы, словом, жить дальше.
Это - подчеркну - для рядового обывателя. Для элиты, то есть тех, кто волей-неволей вынужден отвечать не только за свои поступки перед обществом, но и думать о судьбе этой страны, исходя из здравого смысла, инстинкт самосохранения должен уступить место совершенно другим мотивациям. К примеру, стремлению к общественному компромиссу, пусть даже ценой личных потерь. Так должно выглядеть в идеале.
К сожалению, выяснилось, что на вершине украинской власти (случайно или нет) оказались люди из параллельного мира. Мира, который мы до сих пор знали довольно поверхностно и даже, я бы сказал, романтизировано. Таким уж нам досталось постсоветское наследство, - тестамент, написанный, большей частью, в зонах, «малявах», «шансоне», а еще - в произведениях Александра Солженицына, Василия Шукшина, а вот теперь - Варлама Шаламова.
Отсюда - и непонимание мотивов, дальнейших шагов главных действующих лиц, того, на что они способны и в чем не могут уступить.
Правозащитные организации, - да что там они, - большинство населения - взывают о необходимости согласия, о том, что, по большому счету, судьба 45-миллионной страны зависит от одного из ее граждан, - и эти призывы наталкиваются на глухую стену, на упорную игнорацию, на превосходство самоуверенного дауна. Мне трудно найти аналоги похожего асоциального поведения, а объяснять его «трудным детством» , специфическими «жизненными университетами» уже стало банальным.
Активисты тщательно собирают документальные свидетельства преступлений против человечества и человечности, добросовестно укладывают мартиролог погибших, считают пропавших, записывают раненых, формируют видеотеки с кадрами, которые едва ли не ежедневно шокируют цивилизованный мир. Говорят, что все эти материалы когда-то (когда?) станут предметом внимательного рассмотрения международных трибуналов (в частности, Гаагского) . А я вот думаю, - разве Гаага может быть страшилкой для людей, знающих советский суд и зону? Разве можно говорить с ними на языке аргументов, языке нормальных человеческих чувств, языком сердца? Это все равно, если бы Булатов, Луценко, Гаврилюк, Таня Чорновил читали своим мучителям пункты Декларации прав человека или декламировали высокую поэзию Лины Костенко...
Параллельные миры никогда не пересекаются. В нашем несуразном случае это произошло. Поэтому, мне кажется, стоит говорить о единственном выходе - категорическом отторжении. Потому что метастазы «чужих» агрессивно проникают всюду, в самые глубокие уголки живого организма общества, которое, разумеется, не умеет жить по их правилам, не желает исповедовать сомнительные ценности, отвергает перспективу унижения и полного усмирения «пахану».
Улас Самчук в трилогии «Ост» составил определенное кредо такого общества: «Отрицать нас нет возможности. Мы в пульсе и ритме земли, в ее космическом круговороте, и изгнать нас оттуда нет пока силы». Даже подменив правосудие взятием заложников для "правосудия".
«Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає...», - писал когда-то Иван Франко. Мы должны выиграть ее, эту последнюю войну, по крайней мере, для того, чтобы остальное время, отмеренное нам Всевышним для «ритма земли», иметь право уважать самих себя.
Игорь Гулык

Subscribe
promo urb_a june 20, 2014 14:13
Buy for 200 tokens
Поскольку от российского "СУПа", контролирующего livejournal.com, вполне можно и нужно ждать цензуры, в т.ч. и в такой форме, как безосновательное закрытие украинских блогов и сообществ, то должен уведомить вас, что в случае закрытия данного сообщества или вашего личного блога, вы можете вновь…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment