tristana073 (tristana073) wrote in urb_a,
tristana073
tristana073
urb_a

ІЗ МИНУЛОГО І ПЕРЕЖИТОГО#2

Оригинал взят у tristana073 в ІЗ МИНУЛОГО І ПЕРЕЖИТОГО#2
Спогади сестри Лесі Українки

Етап

Через півроку ув'язнення мене викликали з камери "с вещамі". Я знала, що ця формула означає заслання, бо тоді на волю нікого не випускали. За весь час, що я там була, з нашої камери випустили тільки одну жінку - артистку польського театру, що оббрехала кількох своїх колег по роботі і була надовго ув'язнена. Сексотів часто саджають, щоб шпигували й у в'язниці і щоб замести сліди на волі. Це про неї ми пізніше довідалися.
З речами мене одвели до етапної камери, куди збирають в'язнів, що мають вже вирок і призначені до одного етапу. Через дві доби нас зібрали до кімнати, розгородженої сітками. Це була кімната, де за царських часів давали в'язням побачення з родичами через грати, там і я ще 1909 р. була на побаченні з арештованим родичем. Тепер по одному боці зібрали чоловіків- в'язнів, а по другому - нас, жінок. До одного етапу було нас душ 300.[...]
Повезли нас у лютому, а більшість були заарештовані ще влітку. Жодних передач не дозволяли, отож майже всі були дуже легко вбрані, їдучи на Далеку Північ, де зима сувора й довга, морози місяцями тримались близько 30 градусів. Мені й ще чотирьом у нашому вагоні пощастило - в нас були родичі на волі. Вони ходили до кожного етапу виглядати, чи не везуть нас, і таки підстерегли, коли нас везли з тюрми до потягу. Поки сформувався етапний потяг, - а це завжди триває днів зо два, вони нам принесли теплий одяг і харчів. На щастя, попався людяний комендант потягу, який дозволив передати нам ці речі.
Понапихали нас у звичайні товарні вагони понад 40 жінок. Розмістилися у два поверхи, одні долі, інші над ними на суцільних "нарах". Коли їдуть звичайні пасажири, у таких вагонах зимою посередині ставлять залізну грубку. У нас жодної грубки не було, бо для в'язнів - то зайва "розкіш". У підлозі посеред вагону невеличка дірка - убиральня. Чотири малих віконечка із ґратами високо під стелею і крізь них нам не вільно було дивитись. Так ми сиділи невилазно 14 діб. Вночі ми переїздили Дніпро, простуючи на схід. Як застукав потяг по мосту, хтось проказав уголос: "Чи буду коли переїздити назад?", і багато жінок заплакало, передчуваючи, що покидають Україну назавжди.
Кому передали поштову листівочку, писали додому і просили конвоїрів кинути у поштову скриньку. Ті брали листівки й гроші, що їм за послугу давали, але жодної листівки не відіслали.
Нарешті нас привезли. Це була невеличка залізнична станція, а навколо неї безмежні сніги. Тільки ми вилізли з вагонів, одразу команда "сісти" - де хто стоїть, чи на сніг, чи на бруд, якого там було страшенно багато. Це начебто, щоб легше було рахувати в'язнів і ловити втікачів, хоч добре знали, що знесилені катуванням і голодом у тюрмі та ще після тяжкого етапу люди не могли втікати. Згадую про це тільки для ілюстрації тієї системи - на кожному кроці зайвий раз принижувати людей.

Приїхали
[...]Концтабори були від залізниці на віддалі 60-80 кілометрів. Цю віддаль улітку в'язні йдуть пішки, а в лютому нас везли дуже дивним способом. А саме - величезні ящики з дощок без вікон (містилося 40-45 чоловік) поставили на полозки і вчепили до трактора та й повезли глибокими снігами в 30 градусів морозу. Охорона бігла поруч на лижах, міняючись і сідаючи відпочити до цих возів із в'язнями. Від довготривалого сидіння нерухомо на морозі в'язні страшенно мерзли. Деякі з дозволу охорони, щоб зогрітися, пробували йти пішки поруч, бо трактор посувався дуже поволі, але йти теж довго не мали сили. Важко було виснаженим людям борсатися в снігу. Як тоді мороз нам дошкуляв - страшно згадати! З жінок одна моя землячка дуже скалічилась, відморозивши ноги, а з чоловіків тоді багато хто покалічився.
Всьому буває кінець. Привезли й нас зрештою до табірного осередку, де дали переночувати в теплій хаті. Одразу всі, вимучені вщент двотижневим етапом, позасинали. Коли я серед ночі глянула навколо себе, то здалося, що це мені сниться якийсь тяжкий сон, таку страшну картину являли сплячі, виснажені, бліді жіночі постаті, що лежали всі долі, хто на своїх клунках, хто просто на підлозі у незручних позах від тісноти - ноги й руки одних знаходились на тілі або головах інших.

Табір
Наступного дня нас розподілили по табірних пунктах, вишикували в колони і погнали вже пішки до тих пунктів. Іти було важко, дорога не вбита, сніг по коліна. Я була у повстяках і то понабирала в них снігу. Конвоїри, як і перед тим, бігли поруч нас на лижах. Так довелося йти 40 кілометрів!
Посидіти, спочити не давали - пізніше ми довідалися, що практика НКВС показала, що після відпочинку багато хто з в'язнів не мав сили знову підвестися і йти, а так з бідою, з муками, але ми таки доповзли, ішовши день і ніч. Ми самі собі дивувалися потім, згадуючи цю дорогу: як ми це витерпіли? Жодна з жінок, а нас було в колоні з півсотні, не впала. Всі таки дійшли до лагпункту своїми ногами. Чоловіків було понад 300, з них деякі попадали в дорозі і не могли далі йти, скільки не примушували конвоїри, штовхаючи прикладами рушниць. Зрештою мусили їх підібрати на підводи, що везли речі і якими під'їздив по черзі конвой. Така менша фізична витривалість чоловіків, певне, залежала у значній мірі ще й від того, що тих більше катували в тюрмі, били нещадно й багатьом пошкодили внутрішні органи.
Два дні в таборі нас не гнали на роботу, дали спочити. Вже й самі розуміли, що таких змучених людей не вдасться заставити добре працювати. За ті дні ми встигли розпитати у в'язнів, що вже в таборі були, про їхні порядки. Виявилося, що загальна праця у всіх пунктах цієї північної табірної системи - це тільки "лісоповал", себто вирубування лісу. Ніякі прилади там не застосовуються, всю роботу виконують самі тільки невільничі руки.
В'язні удвох однією пилкою підпилюють дерево - величезну сосну, ялину чи якесь інше, тоді, кийком натискаючи, валять його. Від поваленого дерева віднімають вершок (сама "вершина" - це велике дерево з діаметром стовбура у три вершки) і обрубують усі бічні віти. Використовується тільки самий грубий стовбур. Кращі йдуть за кордон, гірші вживають у себе, в СРСР, а всі "вершини" й віти в'язні мусять стягати до купи і спалювати. На кінець робочого дня все те обрубане мусить бути спалене. Жінка пиляє удвох з чоловіком, обрубують самі чоловіки, а розпалюють, вергають важезні вершини й віти на купи й палять все те у колосальних багаттях лише жінки. Це вважається - жіноча праця.
Пізніше всі нарубані колоди чоловіки стягають руками на береги річок і там складають у стоси заввишки 4—5 метрів. Весною, коли розтане лід на річках, ці колоди в'язні мусять скидати у воду і сплавляти по річечках до великих річок. Наприклад, наш табір гнав ліс до Північної Двіни, де з колод в'язали в гирлах малих річок плоти і вже далі до Архангельська по Північній Двіні ліс сплавляли у пастках.
Ота "штабельовка" - то така каторжна робота (працюють лише чоловіки), що вимагає страшної фізичної напруги. її можна порівняти хіба до будування єгипетських пірамід невільничими руками. Та й то там хоч якісь примітивні прилади вживали для полегшення, підважування й підтягання каміння. А тут же нічогісінько не було.
Ще є там так звана легка робота в табірній зоні. Це щодня мити дерев'яні нефарбовані підлоги навіть із зовсім не струганих дощок в табірних будинках. Воду до миття треба було носити з колодязя досить далеко, піском шурувати, щоб підлога була чиста, аж жовта, а забруднювалась вона щодня неймовірно, бо люди все наносили болота й натоптували снігу. Багатьом це було зовсім нелегко робити. Жінки старші 50 років могли просити залишити їх на цю "легку роботу" в зоні, але, зрозуміло, що вони частіше воліли йти на лісоповал.

Праця в лісі
[...]Виходили ми на роботу, коли ще було темно, о 7-й годині ранку, а поверталися з роботи теж о 7-й, коли вже було темно. А що на півночі взимку день дуже короткий, то й працювати приходилося більше в сутінках. Важка праця - зимою мороз, а літом дощі та міріади комарів дошкуляли страшенно. Трудно оповісти, яка це мука працювати, коли комарі точать із тебе кров, що від них мало що охороняють оті сітки-"накомарники", надіті на голову.
Одне тільки для мене в цій роботі краще було, що хоч цілий день не бачиш того осоружного табору. Навколо тільки такі самі, як я, в'язні і природа. Конвоїри лише доглядали, щоб ніхто не втік, сідали на пеньках і курили. Розмовляли, до роботи не силували нас, бо їм це було байдуже. Знали, що хто не ви¬робить норми, то його позбавлять хліба. Отже, кожен в'язень з почуття самозбереження сам намагався виробити норму і без підганяння.
[...]

У таборі
У таборі є медичний пункт - "санчасть", себто амбулаторія і шпиталь. Треба зазначити, що до шпиталю беруть хворих тільки з гарячкою. Бояться тифу, бо ця пошесть - загроза не тільки здоров'ю і життю в'язнів, а й вільнонайманому начальству.
Лікарі, фершали, санітарки й куховарки - все політичні в'язні, а начальник "санчасті" - вільнонайманий партієць, здебільшого цілком неосвічений енкаведист. Властиво, він нічого не робить, тільки стежить і шпигує за підлеглими йому в'язнями - медперсоналом та ще підписує папірці, що виходять із "санчасті". Правда, цієї останньої роботи в нього немало, бо писанини в таборовій санчасті неймовірно багато. З них вимагають щоденних повідомлень про захворювання, щодекадних, щомісячних й річних звітів, і то завжди в кількох примірника, а жодних друкарських машинок там не було. Під копіювальний папір писати заборонено, отже, все безконечно пише в'язень, що виконує обов'язки діловода, від руки. До того ж, лікарі мусять робити розтин тіла кожного покійника, отже, пишуться протоколи, теж у кількох примірниках, смерті, розтину і похорону кожного разу, як хто вмирає. Умирають в'язні найбільше від виснаження або від цинги, але у звітах і протоколах тієї причини смерті ніколи не пишуть і харчування в'язнів ніскільки не поліпшують.
Ще є в таборі майстерня шиття, працюють у ній самі жінки-в'язні, здебільшого старі віком або безсилі, хронічно хворі. Нового в тій майстерні ніколи нічого не шиють, лиш цілий рік щодня ті нещасні жінки порпаються в старих лахах. Латають узимку старі чоловічі куртки на ваті і такі ж штани, а літом переважно білизну. Одяг і білизну в'язням видають раз на рік, а рветься все те при роботі в лісі дуже швидко.
Єдине, чому старається запобігти начальство - це пошесті. Боячись за своє власне здоров'я, воно вживає певних профілактичних заходів, щоб не було пошестей, головне, тифу й дизентерії, роблять різні уколи всім поголовно в'язням, навіть тим, кому це шкідливо (при хворобах серцевих чи нирок, наприклад), водять у лазню щотижня. Одяг і білизну в той час, коли в'язень у лазні, беруть у дезінфекційну камеру. Лазню і камеру обслуговують теж в'язні.[...]
Вставати ж усі в'язні без винятку, де б вони не працювали, мусять одночасно, о 5-тій годині ранку, і виходити надвір на "провєрку", коли мусять усі в'язні стояти надворі у рядах. Дозорці роблять перекличку, бігають і рахують в'язнів, часто помиляються, перераховують, і коли хоч одного в'язня бракує, перелякані, що може хто втік, починають нишпорити по всьому таборі, поки не з'ясують помилки. А ми все стоїмо, чи то в мороз, чи в дощ. Вдень теж в'язень не має права лягти й заснути, отже конторські робітники хронічно недосипають, а при таборовому злиденному харчуванні й загальному виснаженні організму в'язнів без¬соння дуже дошкуляє.
У кожному лагпункті мусить бути КВЧ (контрольно-виховна частина). Це вільнонайманий комуніст, на обов'язок якого покладається перевиховання в'язнів. Він мусить нас, "контрреволюціонерів", перевиховати на "полум'яних" прихильників совєтського ладу. На наше щастя, у нас у таборі ці вихо¬вателі попадали досить ледачі, певне, й самі не дуже "полум'яніли", то й рідко збирали нас, втомлених, знеможених, ще на збори, щоб вислуховувати їхні теревені. А по деяких інших лагпунктах, як нам оповідали зі свого досвіду люди, вихователі були такі ретельні, що мучили в'язнів цілими годинами "політзанять", і то після тяжкої 10-12-годинної фізичної праці.
Обов'язки розставляти в'язнів на ту чи іншу роботу, а то й виганяти, доручалося завжди тільки "битовикам". Це значить тим із "битовиків", колишніх комуністів, що на волі були секретарями партійних осередків, завідувачами в різних совєтських установах, а потрапляли в табір за різні кримінальні вчинки. Ці суб'єкти нерідко використовували й надуживали наданим їм правом. Тут до повної характе¬ристики побуту в совєтських концтаборах, цього безпросвітнього животіння, треба ще сказати про ста¬новище молодих, вродливих жінок. Ці нещасні в таборах - це об'єкт полювання розпусних чоловіків: начальства і "битовиків". Спочатку жінок спокушають різними пільгами або просто їжею (до чого не доведе голод), а коли цим не досягають мети, тоді погрозами, переслідуванням на роботі та брутальним насильством.
. Ще був один засіб переслідування, що його застосовувала табірна влада. Писати листи (раз на місяць) дозволяли через місяць по прибутті до табору. Першого таки дня, як дозволили, кожна з нас писала додому, щоб сповістити свою адресу. "Урки" з того раділи, передбачаючи, що багатьом будуть приходити пакунки, а вони будуть їх красти. Так воно й сталося. Коли приходили посилки, то табірна адміністрація вивішувала список, кому є пакунок. "Урки" читали, намічали собі жертву і вже їм спритності не бракувало, щоб той пакунок украсти. Я зустрічалася з колишнім в'язнем, що теж був одночасно зі мною в одному таборі. Він розказував, що в нього більшу частину посилок викрали. Його дружина, знаючи, що тюрма, етап, концтабір підірвали його й так незавидне здоров'я, посилала йому різну по¬живу, хоч їй самій було матеріально важко. А ті недолюдки викрадуть, бувало, в нього харчі й у всіх на очах пожирають масло, мед і т. д., та ще й глузують. І нічого з ними зробити не можна було. Начальство кожного разу вивішувало список (щоб відомо було, у кого є що красти;, хоч ми просили цього не робити, бо адміністрація не боролася з цим знущанням над політичними в'язнями. НКВС знало, що кожна крадіжка пакунка одразу б'є і по в'язневі, і по його родині, що сама, ледве животіючи, відриває від себе харчі й посилає, щоб підтримати свого близького на каторзі.
Як я вже згадувала, всю важку й прикру роботу виконували політичні в'язні. "Битовики" працювали там, де можна було чимось поживитись, наприклад, завідували складом одягу й харчів або "хліборізкою" - де краяли хліб на порції для всього табору. Вони мали ще й таку пільгу: їм давали дозвіл на вихід в позатаборову зону (засудженим на малі терміни - 1-1,5 роки, бо їм не було вигоди втікати). Отож, вони, виходячи поза табір, могли дещо собі купувати на волі, а потім перепродувати в'язням. "Урки", любителі випити, не маючи горілки, купували у них одеколон і пили. Найдивніше, що нічого "уркам" від того не робилося; не тільки не труїлися, але й не хворіли.[...]
Втекти з табору дуже важко, бо стережуть дуже пильно. А як зловлять утікача, то б'ють нещадно й засуджують знову на другий термін, а буває, що ловлячи, застрелять. Та каторга така нестерпна й безна¬дійна, що все-таки випадки втечі трапляються. Очевидно, деякі люди, навіть із ризиком одразу загинути, пробували вирватися на волю, хоч шансів на удачу було дуже мало

Склад в'язнів
У табори звозять в'язнів з усього СРСР. Були там і з Центральної Росії, і з Білорусії, з Кавказу, з Далекого Сходу, із Середньої Азії, з Уралу, були й місцеві північні мешканці, але чисельно переважали в'язні з України. Українців (чоловіків і жінок разом) було більше ніж усіх в'язнів інших національностей.
З розмови із в'язнями інших національностей для нас стало ясно, що форми терору, способи переслідування людей по всьому СРСР були цілком однакові, - тож було виконання директив одного центру. Тільки кількість жертв терору була неоднакова по різних областях...
Щодо виконавців (НКВС), то треба сказати, що значна більшість їх робили ту ганебну роботу, гнітили й катували, із садистським завзяттям. Це ж по цілому СРСР, а найбільше в Україні. Тут дуже рідко траплялися такі слідчі, що обходились без жодного катування і знущання над жертвою. Виходить, що так могли б і інші робити. Але більшість - це такі звироднілі істоти, що їм мучити когось було насолодою, особливо коли жертва садизму - інтелігентна людина. Ми всі не раз у в'язниці і на засланні це спостерігали. Згадую це - і страшно стає, скільки під совєтами цих добровільних катів із покликання!
Як я вже зазначала, найтяжчу роботу на засланні виконують політичні в'язні, що становлять у кожному таборі головну масу каторжан. Як їх харчують, які там взагалі умови життя (якщо це можна назвати життям), я теж подала. А які наслідки того можуть бути, то зрозуміло - довго люди не витримують, виснажуються вщент, умирають. На їх місце приводять нових в'язнів, а прибутки НКВС від визискування невільничої праці все зростають.
З 1939 року почали декого (дуже мало, лише 1 відсоток) звільняти з таборів після "перегляду справи", про що кожен із нас просив. Я попала в число тих щасливих. Як прийшло повідомлення про моє звільнення, я не стямилася від радості. Та радість ту затьмарювало усвідомлення, що мої товариші по засланню залишаються й надалі знедолені і хто знає, чи багато з них коли-небудь буде на волі.
Згадала я тут своє минуле й пережите. Але не треба забувати, що згадувати той кошмар, як минуле, може лише незначна кількість українців, що чудом врятувалася.

"Реабілітовані історією. Волинська область,2010"

Tags: Культура, Україна, творчість, історія/гісторыя/история
Subscribe
promo urb_a june 20, 2014 14:13
Buy for 200 tokens
Поскольку от российского "СУПа", контролирующего livejournal.com, вполне можно и нужно ждать цензуры, в т.ч. и в такой форме, как безосновательное закрытие украинских блогов и сообществ, то должен уведомить вас, что в случае закрытия данного сообщества или вашего личного блога, вы можете вновь…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment