agit_pop (agit_pop) wrote in urb_a,
agit_pop
agit_pop
urb_a

Незвичайні пригоди екс-генпрокурора України в Росії

Оригинал взят у agit_pop в Незвичайні пригоди екс-генпрокурора України в Росії
Українці нерідко нарікають на експансію російського капіталу. Але, виявляється, і доморощеним товстосумам є чим похвалитися. У Росії, наприклад, не без зусиль відбиваються від атак на ґрунті бізнесу колишнього Генерального прокурора, а нині народного депутата України від Партії регіонів Геннадія Васильєва.


Шляхом Бориса Березовського
В Україні у важкому фінансовому становищі перебувають багато вугледобувних підприємств. Вони, напевно, з великою зацікавленістю поставилися би до пропозицій таких заможних людей, як пан Васильєв. Але не даремно, видно, кажуть, що добре там, де нас немає. Ось і екс-глава ГПУ звернув свій погляд не на рідний Донбас, який дав йому путівку у велику політику, а на далекий російський Кузбас.
Будь Васильєв обраний до Ради по мажоритарці, жалісливий виборець міг би запитати: мовляв, звідки ж у людини, яка все життя працювала у бюджетній сфері ‒ прокуратурі Донецької області, ГПУ, Адміністрації Президента В.Януковича, депутатом, ‒ настільки великі гроші, щоб він став рятівником «лежачих» українських шахт?
У тому-то й проблема, що у тих, хто пройшов до парламенту за партійним списком, питатись подібне немає кому, а що стосується багатомільйонного статку нардепа, то він має настільки сумнівне походження, що в рідних краях йому краще не світитися. Втім, і за кордоном наш герой збирається, якщо вірити російським ЗМІ, не стільки вкладати, скільки ‒ вилучати.
Ось що, зокрема, писало днями офіційно зареєстроване видання Паритет-прес: «Коли в 2011 році Васильєв звільнився з адміністрації президента, він перестав приховувати багатства. Більш того, накопичених 330 млн. доларів йому здалося мало. Он у Рината Ахметова вже 18,9 млрд., а починали фактично разом. І колишній генпрокурор України згадав про «солодкі» 1990-і. Вирішив «потрясти» бізнесменів, які в Донецькій області змушені були платити йому данину. Не уникнув цієї долі і вугільний бізнесмен Віктор Нусенкіс…».
Нагадаємо, один з найбагатших людей України Віктор Нусенкіс ‒ за наявною інформацією, громадянин Росії з 1998 року ‒ проживає в Підмосков’ї. Бізнесмен, який займає 37-е місце в списку найбагатших людей РФ за версією журналу Forbes, володіє цілим рядом шахт в Україні і в Кузбасі (Кемеровська область). Вугляр, який працював у цій галузі з 1976 року, він створив у кінці 1980-х одне з перших приватних підприємств Української РСР, яке завдяки досвіду розвинув у великий вугільний і машинобудівний концерн «Енерго»; а в кінці 1990-х створив і багатопрофільний холдинг у Південно-Західному Сибіру.
Як стверджує видання, з донецькими бандитами Нусенкіс на зорі своєї кар’єри справ не мав, а от з Васильєвим «за захист» від криміналу змушений був ділитися, передавши прокурору області, який пізніше очолив Генпрокуратуру, в загальній сумі понад сотню мільйонів доларів. Таке не забувається.
І Васильєв не забув. «У 2011-му році екс-генпрокурор розсудив точно так само, як Борис Березовський у випадку з Романом Абрамовичем: «Я «дах» Нусенкісу ставив, завдяки мені він залишився живий і при грошах, значить, половина його статків ‒ по праву належить мені», ‒ пише «Паритет-прес».
На допомогу приходить Гена-Узбек
«Подоїти» Нусенкіса, що став олігархом міжнародного масштабу, навіть відставному генпрокурору аж ніяк не просто, тим більше що кузбаський кримінальний світ ‒ один із «найкривавіших» в Росії ‒ чужинців не любить. Щоб похід у володіння тамтешніх ділків не обернувся провалом, Васильєв узяв собі в партнери 66-річного почесного президента Union Boxing Promotion Геннадія Миновича Узбека, більш відомого в певних колах, як Гена-Узбек.
Пан Узбек ‒ особа відома. Правда, не завжди він займав настільки почесні посади. В кінці 1980-х — початку 1990-х років трудився «простим» ватажком бандитської зграї під назвою «Вокзальна» або «Люксова», яка тримала в страху значну частину Донбасу.
У Донецьку ні для кого не секрет, що другим за значимістю в регіоні в ті лихі часи було угрупування Ахать Хафісовіча Брагіна (Алік Грек), чиєю правою рукою був нинішній найбагатший український бізнесмен Рінат Ахметов. Алік Грек і Ахметов дружили з дитинства, разом займалися боксом, а їх третім приятелем по спарингах на рингу, кажуть, був нинішній президент України Віктор Янукович.
Угруповання Гени-Узбека і Аліка Грека були дружніми, разом вони представляли одну з найпотужніших сил у кримінальному світі Донецька. Та й не тільки кримінальному. Ходили наполегливі чутки, що лідери банд активно розставляли своїх людей на чиновницькі посади в регіоні.
«Коли в 1991 році звільнилося місце прокурора Донецької області, головним претендентом на цю посаду вважався Василь Стойка. Але тут своє вагоме слово сказали Узбек і Грек: прокурором стане інший обласної зампрокурора ‒ Геннадій Васильєв. Він був їх давнім протеже, і «прикривав» по правоохоронній лінії. Утворився тріумвірат, з яким не посперечаєшся: Грек, Узбек і прокурор області Васильєв. Більшість нинішніх українських олігархів, що починали свій бізнес в Донецькій області, ділилися з цією трійцею або доходами, або частками в своїх підприємствах. Ось так прокурорський працівник Геннадій Васильєв з 1991 року і накопичив свої $300 млн.», ‒ резюмує «Паритет-прес».
До речі, в 1995 році Ахать Брагін підірваний на стадіон, який належав його футбольному клубу «Шахтар», а його місце зайняв Рінат Ахметов.
Класика рейдерського «мистецтва»
Коли Нусенкіс відмовився платити за минулий «дах», екс-генпрокурор, схоже, вирішив проявити характер. Все, що відбувалося далі, можна сміливо вносити в навчальні посібники з рейдерського «мистецтва». Згідно його неписаних канонів, «поглиначі» не заходять з парадного, а прагнуть прослизнути на бажану територію з чорного входу.
Судячи з усього, саме таким і став для «старшого партнера» Васильєва кіпрський суд, в якому Узбека знають давно і добре. Але перш ніж звернутися туди, екс-ватажок «вокзальних» послав своїх «орлів» у Грецію, і вони, за даними преси, відловили там Константіноса Папунідіса ‒ номінального власника акцій Нусенкіса в ряді офшорних компаній. Після недовгої, але вельми переконливої бесіди містер Папунідіс погодився діяти в інтересах Васильєва ‒ і в 2011 році оголосив, що відтепер він не зіц-голова, а справжній власник підприємств вугільного олігарха.
Чому кіпрський суд прийняв рішення заморозити активи Нусенкіса за заявою Васильєва ‒ питання риторичне. Ще більш зрозуміло те, що, «попрацювавши» на Кіпрі, екс-генпрокурор України спробував перейти до прямого відбирання заморожених активів Нусенкіса, організовуючи ‒ завдяки старим зв’язкам десятки перевірок та обшуків… Вибухнув міжнародний скандал. Януковичу довелося стримати однопартійця Васильєва, прибрати того з посади заступника глави АП. У підсумку всі арешти акцій були скасовані, прокурорські перевірки згорнуті.
Здавалося б, людина отримала урок. Але загартований в юридичних боях пан Васильєв так просто не здається. Він переводить бій на іншу територію ‒ в Росію. У жовтні 2012 року екс-глава ГПУ звернувся з позовом вже в Арбітражний суд міста Москви із заявою про вжиття забезпечувальних заходів (у рамках реалізації наказу кіпрського суду про заморожування активів) відносно до майна російських підприємств Нусенкіса. У першу чергу мова йшла про розташовані на Кузбасі підприємства, серед яких кілька великих вугільних шахт: ВАТ «Шахта «Зарічна», ВАТ «Шахтоуправління «Карагайлинське», ВАТ «Шахта «Алексієвська» і ВАТ «Шахта Сибірська».
Всього ж, на сьогоднішній день, російська частина бізнес-імперії Нусенкіса включає в себе більше 50 компаній: гірничодобувні і збагачувальні підприємства, машинобудівна група, сільськогосподарський блок, дорога нерухомість в Москві і Підмосков’ї. Столичний суд відмовився задовольняти позов Васильєва, і тоді колишній генпрокурор України та Гена-Узбек вирішили діяти на території Кемеровської області. Ось там і почалося найцікавіше в цій історії.
За допомогою адвокатів від наркобізнесу
Захищати інтереси українського депутата в Кузбасі запросили кемеровську юридичну фірму «Регіонсервіс». Вибір далеко не випадковий. Ще в грудні 2010 року прес-служба адміністрації Кемеровської області розповсюдила безпрецедентне для держвідомства повідомлення: «Як повідомили в правоохоронних органах Кемеровської області, відому в Кузбасі юридичну фірму «Регіонсервіс» очікує серйозна правова перевірка. Голова Колегії адвокатів «Регіонсервіс» ‒ Денис Рибаков, в числі засновників також значилися Андрій Кириков, Андрій Муравйов та ін.
Ця Колегія потрапила в поле зору правоохоронців у зв’язку зі скаргами кузбасівців на те, що адвокати фірми надають юридичні послуги з підготовки «рейдерського» захоплення того чи іншого підприємства, захищають судові позови, що пред’являються різними фірмами держорганам, а також муніципалітетам міст і районів. При цьому, як наголошується в скаргах, адвокати використовують зв’язки в правоохоронних органах, службове становище своїх підопічних і інші незаконні методи. Також повідомляється, що в своїй практиці співробітники «Регіонсервіса» використовують шантаж, так зване «телефонне право», і, можливо, можуть бути пов’язані з наркобізнесом. Вся ця інформація знаходиться в стадії перевірки правоохоронними органами. Особливу увагу буде приділено питанню: чи не завдають ці незаконні дії шкоду бюджету області та муніципалітетів, громадянам області.
У повідомленні сказано далеко не все. Справа в тому, що «Регіонсервіс» ‒ це ноу-хау обласної влади. Структуру створювали під рейдерські захоплення з числа синків перших осіб регіону. Так, крім Муравйова (син екс-заступника губернатора Г.Муравйової) і Кірікова (племінник заступника голови Арбітражного суду Кемеровської області), до фірми в свій час були причетні син обласного прокурора Олександра Халезін (минулого літа пішов у відставку) та син голови арбітражного суду Івана Матвієнка. Очевидно, що настільки близькі родинні та ділові зв’язки гарантували вирішення всіх проблем з Фемідою щонайменше на території Кузбасу.
Найголовніше ж ‒ за фірмою маячила тінь всесильного господаря краю Амана Тулєєва. Це ім’я допомагало молодим юристам вирішувати будь-які проблеми, що виникають при захопленні ласих шматків сибірської промисловості. І вони їх «вирішували». Всього один приклад. При юридичному забезпеченні «Регіонсервісу», не враховуючи, звичайно, закулісних дій високих чиновників, скромне ТОВ «Топкінскій цемент» з невеликого містечка Топки перетворилося на найпотужнішу корпорацію «Сибірський цемент», яка контролює всю російську цементну галузь за Уралом. У 2010 році за пропозицією і на базі «Сибірського цементу» була створена «Російська цементна компанія» за участю ГК «Ростехнології». Проект схвалено особисто В.Путіним.
Але ви, звичайно, пам’ятаєте про наведений вище грізний прес-реліз адміністрації Тулєєва, в якому «Регіонсервіс» звинувачений в участі в рейдерських захопленнях. Про що це говорить? Тільки про те, що юрфірма, яка колись складалася з молодих юристів, перетворилася в т.зв. материнську структуру, що дозволяє собі «варнякати» на сильних світу цього. Для сучасної Росії це доволі рідкісний випадок.
Ось таких «майстрів своєї справи» і найняти два Гени ‒ Васильєв і Узбек. І вони не помилилися: за кілька місяців Арбітражний суд Кемеровської області, як пишуть російські ЗМІ, був «приватизований». Характерно, що його представників нітрохи не збентежило рішення столичних колег, які відмовили Васильєву в позові. Програвши справу в Москві, колишній український генпрокурор 21 листопада 2012 подав аналогічний позов, але тільки вже в Арбітражний суд Кемеровської області. І вже наступного дня (!) заявлену вимогу екс-глави ГПУ було задоволено. В якості забезпечувальних заходів суд заарештував усі (!) підприємства Віктора Нусенкіса, перераховані в позові.
Черговий удар по іміджу України
Цікава картина виходить. Український політик вирішує свої бізнес-питання в далекому регіоні іншої країни. Там під його дудку танцюють судді арбітражного суду, при цьому влада регіону на чолі з уславленим Тулєєвим «волають» про свавілля. Як ви думаєте, як довго це може тривати?
Не думаю, що занадто довго. Повідомляється, що тамтешнє управління ФСБ днями вирішило повернутися до свого розслідування 4-річної давності. У 2008 році «чекісти» Кузбасу відправили у Вищу кваліфікаційну колегію суддів Росії звернення, яке починалося наступною фразою: «УФСБ має інформацію про вчинення суддями Арбітражного суду Кемеровської області протиправних дій у вигляді винесення рішень на користь тієї чи іншої сторони за хабарі у вигляді грошових коштів…».
У цьому повідомленні, як і в публікаціях преси про «пригоди» екс-генпрокурора Васильєва в Росії, фігурують прізвища продажних суддів. Нам вони ні до чого. І без того відомо, що в сьогоднішній Росії немає правосуддя. Там є будівлі з табличками «суд», але з таким же успіхом на цих табличках могли б написати «зоопарк». Зовсім як в Україні.
Виходець із не менш корумпованої системи Васильєв прекрасно знає правила гри в такого роду «общаках», чим, мабуть, і вирішив скористатися. Правда, успіху йому в Росії напевно не бачити. ФСБ вирішила повернутися до старого розслідування у відношенні Арбітражу Кузбасу не тому, що в спецслужбі працюють чесні люди. Все це вони бачили й раніше, але мовчали. Але зараз владою дана команда «фас».
Результат цієї сутички очевидний. Але справа навіть не в цьому. Український бізнес повинен дивитися по сторонах. Спільні проекти з сусідніми країнами зміцнюють не тільки економіку і дружбу між народами, але й національну безпеку: бізнес-еліти не можуть дозволити почати війну на поразку, якщо правителям раптом прийде в голову така думка.
Бізнес-еліту можна визнати відповідальною і патріотичною, тільки якщо вона дбає про інтереси своєї країни. Судячи з усього, до «регіонала» Васильєва це можна відносити з великою натяжкою. Адже те, що він робить в Росії разом з Геною-Узбеком, ні честі Україні, ані її економіці й безпеці ‒ навряд чи додасть.
Крыша на миллиард

В 2000 году часть Донецкого металлургического завода досталась концерну «Энерго» за $1
Геннадий Васильев претендует на половину бизнеса угольного магната Виктора Нусенкиса. Как бывшему генеральному прокурору Украины удалось столько заработать?
О чем думали Ринат Ахметов, Виктор Пинчук, Игорь Коломойский и другие миллиардеры, когда делали первые шаги в бизнесе? Кажется, ответ очевиден – как заработать. О благотворительности большинство из них вспоминали, только сколотив состояние. Но бывают, оказывается, и исключения. Бизнес с оборотом более $3 млрд создавался на заре капитализма исключительно из филантропических соображений. По крайней мере, так утверждают кипрские юристы Геннадия Васильева, бывшего генерального прокурора Украины.

Группа «Энерго» была учреждена и развивалась Васильевым и Виктором Нусенкисом в начале 1990‑х «с целью создания системы поощрения морали и нравственности, поддержки Русской и Украинской православной церкви, а также для того, чтобы помогать бедным и приносить пользу обществу», сообщил Forbes партнер кипрской юридической компании Scordis, Papapetrou & Co Кирьякос Скордис.


Виктор Нусенкис.

Геннадий Васильев

Известные своей набожностью Васильев и Нусенкис оказались в центре акционерного конфликта. Васильев претендует на половину всех активов группы «Энерго», стоимость которых, по консервативной оценке инвестиционной компании «Альтана Капитал», превышает $2,5 млрд. Нусенкис считает, что претензии Васильева безосновательны. На стороне экс‑прокурора сильный союзник – бывшее доверенное лицо Нусенкиса. Удастся ли одному из самых непубличных бизнесменов Восточной Европы отбиться от претендентов на его активы?

О том, что в группе «Энерго» не все спокойно, общественность узнала в конце мая, когда Госкомиссия по ценным бумагам объявила о решении на год заморозить обращение бумаг 12 компаний, имеющих отношение к группе «Донецксталь» (холдинговая компания украинских предприятий группы «Энерго»). Этому предшествовало несколько событий. 17 мая народный депутат Васильев написал заявление своему коллеге по фракции Партии регионов Дмитрию Шпенову с просьбой принять меры по защите инвесторов в ценные бумаги. «Я, Геннадий Андреевич Васильев, вместе с женой Ларисой Александровной Васильевой являюсь бенефициарным собственником 50% концерна «Энерго», – написал бывший генпрокурор.

Два дня спустя Шпенов направил в ГКЦБФР депутатский запрос, к которому приложил заявление Васильева, и уже на следующий день все члены Госкомиссии проголосовали за замораживание украинских активов Нусенкиса.

Решение регулятора произвело эффект разорвавшейся бомбы. Капитализация публичных компаний «Донецкстали» за день упала почти на $200 млн. Кредиторы принялись осаждать руководство группы, выясняя, «кто их рейдит» и как теперь будут обслуживаться долги. Газеты заговорили о новом витке передела собственности и скором поглощении активов «Донецкстали» то ли структурами Ахметова, то ли российским «Мечелом». А мировое финансовое сообщество добавило к рискам ведения бизнеса в Украине еще один – необ­основанное вмешательство фондового регулятора.

Все это только вершина айсберга. Судебная эпопея началась еще зимой, когда Васильев с женой подали иск в окружной суд Никосии с требованием признать их собственниками 50% активов «Энерго», а на время разбирательства запретить все операции с ценными бумагами группы. В качестве гарантийного обеспечения возможных расходов ответчиков чета Васильевых внесла залог 500 000 евро. 17 февраля кипрский суд запретил «залог, обращение взыскания, отчуждение… в отношении какой‑либо доли акций или участия любого актива группы «Энерго», будь то прямо или косвенно, в пользу какого‑либо лица, за исключением истцов». Под действие запрета попали 92 компании из шести стран.

Нусенкис встретил развал Советского Союза в должности директора шахты «Ждановская». К социально‑экономическим пертурбациям 37‑летний менеджер был подготовлен намного лучше остальных донбасских директоров. В конце 1980‑х он организовал Межотраслевое производственное объединение «ДОН», и когда советской власти в регионе уже не было, а украинская туда еще не добралась, молодой директор развил бурную деятельность. «Нусенкис заключил полуформальный договор с Госкомитетом угольной промышленности Украины о том, что он берется за финансирование и организацию работы на ряде шахт, а взамен получает право на реализацию их продукции», – вспоминает бизнесмен Виктор Тополов, работавший в «ДОНе» в 1991 году. Объединение экспортировало уголь, а часть валютной выручки тратило на продукты питания, бытовую технику, медикаменты, которыми снабжало шахтеров. В эпоху развала потребительского рынка и галопирующей инфляции эта схема оказалась выгодной всем. По воспоминаниям Тополова, работники предприятий были готовы Нусенкиса на руках носить. Кроме этого, основатель «ДОНа» обеспечивал шахты необходимым оборудованием.

Вскоре Нусенкис распространил бартерные технологии на другие отрасли горно‑металлургического комплекса. «Нусенкис одним из первых оценил преимущества вертикальной интеграции «уголь – кокс – металл» и начал ее выстраивать», – говорит бывший министр угольной промышленности Сергей Поляков. Хороший организатор, Нусенкис наладил бесперебойную систему взаимозачетов по всей цепочке горнорудных, коксохимических и сталелитейных предприятий, участвующих в производстве конечного продукта – металла.

В 1992 году на базе «ДОНа» было создано украино‑кипрско‑либерийское предприятие «Концерн «Энерго». «Если в МПО «ДОН» все было на уровне договоренностей Нусенкиса с другими директорами, то «Энерго» уже мог официально заключать договора с предприятиями», – объясняет Тополов. Как основной партнер областной программы социального и экономического развития Донбасса концерн получил значительные квоты на экспорт угля и металла.

«Энерго» стал крупнейшим угольным трейдером в Украине, а также серьезным игроком на рынках России и Казахстана. Многие предприятия, втянутые в бартерные отношения с концерном, стали его должниками. На пороге была большая приватизация, и у Нусенкиса были все основания претендовать на существенную долю украинского горно‑металлургического комплекса. Но не сложилось. В 1994‑м в Донбассе произошла смена элит. На выборах губернатора союзник Нусенкиса Владимир Логвиненко проиграл Владимиру Щербаню. В следую­щем году при поддержке Донецкой обладминистрации был создан «Индустриальный Союз Донбасса». Крупнейший поставщик газа для промышленных предприятий региона, ИСД быстро оттеснил «Энерго» от большинства активов. Позже, в ходе приватизации, именно ИСД получит наиболее ценные донбасские предприятия – «Азовсталь», Алчевский метзавод, Харцызский трубный завод.

Утратив поддержку во властных коридорах, а очень скоро и лидирующие позиции на угольном рынке, Нусенкис изменил стратегию. Если раньше группа делала упор на трейдинговые операции, то со второй половины 1990‑х Нусенкис стремится стать собственником производственных мощностей и уже на своих предприятиях выстроить заветную цепочку «уголь – кокс – металл». К началу нулевых эта задача была решена.


Группа искала предприятия, находящиеся в тяжелом положении, инвестировала в их развитие, а затем приватизировала. Так ей достались шахта «Красноармейская‑Западная №1», Ясиновский и Макеевский коксо­химические заводы. В 2000 году концерн за один доллар купил у пакистанской компании Istil Group часть Донецкого металлургического завода (ДМЗ). «Государство потребовало рассчитаться по старым долгам завода, а у нас не было такой возможности, – рассказывает Фарук Сиддики, который работал тогда коммерческим директором ДМЗ. – Другие претенденты хотели забрать весь завод, а «Энерго» согласился взять только доменное производство и инфраструктуру в обмен на задолженность всего предприятия».

Инвестируя в модернизацию производства и разработку месторождений, группа со временем заняла лидирующие позиции на рынке кокса и коксующего угля. Сейчас «Донецксталь» – пятая в Украине по объемам выпуска металлопродукции, вторая по добыче и первая по экспорту коксующегося угля. В прошлом году выручка группы превысила 17 млрд гривен.

«Нусенкис не стремился выжать из предприя­тия сиюминутную выгоду, – рассказывает бывший заместитель министра промышленной политики Сергей Грищенко. – Он приходил на завод или шахту как дальновидный хозяин, а не жадный хозяйчик».

По похожему сценарию развивал Нусенкис и российскую часть своего бизнеса. В 1998 году он приобрел в Кузбассе готовящуюся к закрытию шахту «Заречная». Через несколько лет купил недостроенную шахту «Костромовская». За последующие десять лет российский бизнес Нусенкиса разросся в многопрофильный холдинг, состоящий из более чем 15 предприятий. Управляющая компания – МПО «Кузбасс», выдав на‑гора в 2010 году 8,5 млн т угля, входит в десятку крупнейших угледобывающих предприятий России.

Какое место в истории группы занимает Васильев? В 1991–1996 и 1997–1998 годах он был прокурором Донецкой области. Юристы, защищающие интересы Васильева в кипрском суде, утверждают, что он стоял у истоков бизнеса «Энерго» и участвовал в его развитии. Васильев не нашел времени для того, чтобы ответить на вопросы Forbes.

В группе «Энерго» роль Васильева описывают скромнее. «Господин Васильев не имел сколько-нибудь значимого политического влияния в России, и никто не обладает информацией, что он как-то участвовал в делах российских компаний», – рассказал в комментарии Forbes директор по корпоративному развитию МПО «Кузбасс» Дмитрий Богданов. Что касается украинской части бизнеса, то, по словам представителя МПО «Кузбасс», «в 1990‑е и начале 2000‑х Васильев, будучи высоко­поставленным чиновником, оказывал определенные услуги по защите от возможных посягательств криминальных элементов и других недружественных действий в отношении украинских активов господина Нусенкиса».

Защищал концерн Васильев не безвозмездно. «Мы направляли часть своего благотворительного потока через структуры, близкие к Васильеву, – телеканал «Киевская Русь», партию «Держава», – рассказывает один из топ-менеджеров группы «Донецксталь».

Был ли прокурор на каком‑то этапе одним из совладельцев концерна, неизвестно. Структура собственности в группе до последнего времени была непрозрачна и запутана – все компании принадлежали офшорам. В 2010 году группа провела структурирование бизнеса. «Сейчас структура следующая: есть два кипрских холдинга, один владеет украинскими активами, второй – российскими. 100% бенефициаром холдингов является Виктор Нусенкис», – ответил на запрос Forbes исполнительный директор «Донецксталь» – металлургический завод» Александр Шаповалов.

Так же непросто ответить на вопрос, когда завершилось сотрудничество Нусенкиса с Васильевым. Скорее всего, окончательное расставание партнеров произошло в 2005 году. Васильев не пользовался популярностью в среде победителей «оранжевой революции». Будучи генеральным прокурором, он лично в ноябре 2004‑го возбудил уголовное дело по факту совершения умышленных действий, направленных на захват власти, против участников уличных протестов. Очень скоро Васильев лишился прокурорского кресла, а через несколько месяцев сам стал фигурантом уголовного дела. Помочь бизнесу «Энерго» Васильев уже не мог, скорее наоборот… «Новая власть ассоциировала концерн «Энерго» с Васильевым, и у нас начались проблемы, – рассказывает топ-менеджер группы. – Не такие, конечно, как у «Укрподшипника» или СКМ, но какие‑то невнятные проверки шли постоянно». Как расставались и о чем договорились промышленник и бывший прокурорский работник, известно только им двоим. О том, что взаимоотношения между ними изменились, сторонние наблюдатели могли догадаться только по тому, что структуры «Энерго» перестали финансировать политическую партию Васильева и его телеканал.

Почему Васильев подал в суд через пять с лишним лет после того, как выпал из бизнеса? «Все эти годы между акционером и Васильевым был конфликт, – говорит один из топ‑менеджеров группы. – Но Васильев никогда не подписывал никаких документов, которые могли бы его компрометировать. У него просто не было доказательной базы для обращения в суд». Откуда же взялась такая база в 2010 году? Васильев нашел союзника.


У Нусенкиса возник конфликт с еще одним старым соратником – греком грузинского происхождения Константиносом Папунидисом. Тот отвечал за развитие банковского бизнеса группы, а также был доверенным лицом Нусенкиса (trustee) в ряде офшорных компаний.

Концерн «Энерго» приобрел Кредитпромбанк в 1999 году у рухнувшего в кризис российского Инкомбанка. «Дочка» одного из крупнейших российских банков была 19‑й в Украине по размеру активов, которые составляли 232 млн гривен. Развиваясь в тесной связке с промышленной группой «Энерго», Кредитпромбанк быстро рос. Несмотря на экспансию иностранного капитала, он сохранил свои рыночные позиции и в 2008 году был уже 16‑м в списке крупнейших банков, его активы превышали 14 млрд гривен. «Перед кризисом банк стоял на продаже, велись переговоры с рядом претендентов», – рассказывает Виктор Марченко, работавший в то время в украинском офисе Европейского банка реконструкции и развития. Среди потенциальных покупателей фигурировали греческие NBG и Alpha Bank, присматривались к Кредитпрому французский Societe Generale и немецкий Commerzbank.

Готовя Кредитпром к продаже, акционеры стремительно наращивали активы, и в кризис банк вошел перегруженный долгами, которые не смог своевременно обслуживать в 2009 году. Начался процесс реструктуризации – внешним кредиторам была предложена схема, при которой задолженность в $400 млн пролонгировалась и конвертировалась в 49% акций банка. Один из бывших сотрудников Кредитпрома рассказывает, что конфликт между Нусенкисом и Папунидисом возник на этапе, когда кредиторы захотели выяснить, кто истинные хозяева банка и группы «Донецксталь». По данным НБУ, в 2010 году Папунидис напрямую владел 4,91% акций банка и являлся опосредованным собственником 70,08%. «Папунидис был доверенным лицом (trustee) и номинальным, а не реальным собственником акций, но на определенном этапе он забыл об этом и стал претендовать на долю в группе», – говорит топ‑менеджер «Донецкстали».

Нусенкис с этим не согласился. Адвокаты Васильева говорят, что Нусенкис подал иск в кипрский суд с требованием признать себя единственным собственником Кредитпромбанка и других активов группы. «Претензии г‑на Нусенкиса основаны на поддельных документах и/или подписи. Это подтверждает, в частности, г‑н Папунидис», – говорится в ответе юристов.

Бывшие соратники Нусенкиса легко нашли общий язык. Результатом альянса Папунидиса и Васильева стал иск последнего в суд Никосии. «Кипрское законодательство близко к принципам британского права, в качестве доказательной базы могут использоваться свидетельские показания, переписка по электронной почте и другие косвенные доказательства», – объясняет партнер правовой группы «Павленко и Побережнюк» Александра Павленко. Письменных показаний Васильева, в которых он рассказывает о том, как помогал создавать и развивать концерн «Энерго», вместе со свидетельствами Папунидиса хватило, чтобы кипрский судья Христодулу принял дело к рассмотрению и заморозил все активы группы. «Права собственности Виктора Нусенкиса подтверждены документально. Каких-либо подтверждающих документов в иске г-на Васильева мы не увидели», – утверждает Богданов.

Конвенция ООН о борьбе с коррупцией призывает ратифицировавшие ее государства «признать в качестве уголовно наказуемого деяния, когда оно совершается умышленно, незаконное обогащение, т.е. значительное увеличение активов публичного должностного лица, превышающее его законные доходы, которое оно не может разумным образом обосновать». И Кипр, и Украина ратифицировали конвенцию в 2009 году. Будет ли это принято во внимание судом в Никосии? «Кипрский суд при рассмотрении любого дела об общих правилах справедливости должен учитывать все обстоятельства, которые имеют отношение к спору», – объясняет Олег Мальский, партнер юридической группы AstapovLawyers. Но юрист уточняет, что эти обстоятельства для кипрского суда могут появиться, когда вина чиновника будет доказана в Украине. Пока что никакое ведомство не проявило интереса к тому, как высокопоставленный чиновник может претендовать на половину многомиллиардной бизнес-империи. Почему – это уже другой вопрос.

После начала тяжбы Нусенкис несколько раз встречался с Васильевым, но к консенсусу стороны так и не пришли, рассказывает топ‑менеджер «Донецкстали». Несговорчивость Нусенкиса и побудила Васильева перенести боевые действия на территорию Украины. Весной «Донецксталь» была близка к совершению сделки по реструктуризации задолженности на $800 млн. Теоретически решение Госкомиссии могло помешать этому. «В пуле кредиторов было более 40 банков, и хотя основной договор по реструктуризации был подписан еще в ноябре прошлого года, решение Госкомиссии могло негативно отразиться на деловой репутации компании и помешать выполнению предварительных условий для формального завершения сделки», – объясняет председатель совета директоров компании «Инвестиционный Капитал Украина» Валерия Гонтарева, проводившая реструктуризацию. «Донецкстали» удалось успокоить банкиров. «Уже все подписано и документы переданы в Нацбанк, ждем, когда там утвердят», – объясняет топ-менеджер группы.

Процесс, инициированный экс‑прокурором на Кипре, пока не сдвинулся с мертвой точки. Разбирательство по существу несколько раз переносилось. Последний раз его отложили на сентябрь.
Источник – Форбс.
Subscribe
promo urb_a june 20, 2014 14:13
Buy for 200 tokens
Поскольку от российского "СУПа", контролирующего livejournal.com, вполне можно и нужно ждать цензуры, в т.ч. и в такой форме, как безосновательное закрытие украинских блогов и сообществ, то должен уведомить вас, что в случае закрытия данного сообщества или вашего личного блога, вы можете вновь…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments